Наприкінці 80-х, початку 90-х минулого
століття Народний Рух України поставив собі єдину горду мету: здобуття незалежності. Він так і
асоціювався серед людей та у блискавичній
історії своїх починань і досягнень – НРУ за Незалежність України. Свою мету Рух
осягнув у 1991 році, і сьогодні будь-які дискусії з приводу того, чи сталося це
«волею випадку», чи за примхою тодішнього Кремля, чи завдяки геоприродних
процесів у світі, чи все ж не без вирішальної волі до незалежності з боку
українського суспільства, є радше предметом політологічних інтерпретацій і не
більше.
Однак, треба знати коли і як здобувати
сцену історії, треба і вміти вчасно покинути її підмостки, якщо драма
завершена. Так, вповні закономірно і вчасно НРУ зійшов з української політичної
сцени, не залишивши, нажаль, вдалого продовження у наступній генерації для подальшого розвитку своєї справи. Вповні
ймовірно, що серед причин короткого і
яскравого життя УНР, однією з найсуттєвіших виявилася така: відсутність
наступної, еволюційно та історично очевидної
фундаментальної мети. Бо ж
зрозумілим було вже у перші роки незалежності, що її здобуття є доволі ефемерним для громадян
нової України і декларативним для решти світу. Аби доєднатися на гідних, -
нехай спочатку й скромних, - правах до геополітичних течій і економічних
інтересів світової «співдружності», потрібно було осягнути і номінальної, і
формальної автономії у своїх
державницьких починаннях. Адже це тривіальна істина: незалежність без свободи вибору
можливості власного буття, стає своєю протилежністю – рабством власних ілюзій,
себто існуванням у самообмані. У свою чергу, свобода вибору як найвища
цінність, передбачає відповіді на три базові питання: 1. Хто я є для себе? ( - суверенний, тобто єдиний і абсолютний
властитель свого Я); 2. Що я можу хотіти? ( - бути суб’єктом своїх прагнень і надій, а не
об’єктом здійснення чужих бажань); 3. На що я маю право у своїх діях? ( - на самостійність, тобто можливість
поносити відповідальність за правомірність моїх намірів і вчинків, що
називається інакше ауто-номністю або само-законністю).
Відтак, не визначившись з наступною
метою – здобути свободу вибору задля здійснення власної незалежності –
Український Народний Рух, з одного боку, завершив свою гідну місію, але ж з
іншого боку, зупинився на пів-дорозі. І з цим – зупинився рух України на шляху
рівноправного існування у світовій спільноті, а також – гідного існування
власного суспільства. Чи могло статися інакше? Відповісти змогла б хіба що
Небесна Канцелярія. А в історичному ракурсі, особливо за відсутністю власної
державності впродовж останніх століть (коли якраз і формувались сучасні
національні держави), можна думати, що принципово інакше статися з Україною і
не могло.
І все ж, історія України викликала на
свою сцену Перший, а відтак і Другий Майдани. Останній, названий Майданом
Гідності, вказав усім іншим країнам світової спільноти на вакуум у сферах
цінностей і геополітичної довіри. Собі ж відкрив нищівну прірву корупції та
політичної облуди. Така відважність, нехай і героїчна та жертовна, безневинно
не минає. І маємо те, що маємо: нібито не війну, «тверезе» і прагматичне
повчання з боку Заходу, зневажливе насміхання над нами з боку Корупції, їх
Честі - судів та прокурорів, Товаришів
міліціонерів, і усе це – на тлі
«об’єктивних» труднощів політичних еліт виконати свої ж майданні обіцянки.
Здавалось би, ситуація безперспективна,
а то й безнадійна. Але ж, коли Народний Рух починав свої починання, навіть
надії на незалежність України здавалось сміхотворно-примарними. Та сталось так,
як не раз і не два ставалось у історії: якщо
мета обрана, якщо до неї прагнуть, якщо вона благородна і правдива, то шлях до
неї покладеться навіть через дно морське.
Якщо ж такої мети нема, то і жодна «дорожня карта» не допоможе знайти
навіть стежки. Бажання «змінити на краще» те, що однозначно сприймається
суспільством як Зло, саме по собі є абсурдним, або як прийнято сьогодні
говорити – симулякром. Адже Зло, гірше воно, чи краще, своєї суті не втрачає. І
може статись навіть так, що «краще» Зло виявиться облуднішим, ніж «гірше», бо це останнє принаймні правдивіше у
своїх намірах.
У чому ж могли б вбачатись наші надії
сьогодні? Зрозуміло: у визначенні
адекватної та правдивої мети для
подальшого розвитку. І навіть очевидно, якою би мала бути ця мета: Держава
Україна як суверенний і самостійний суб’єкт серед інших держав світу.
Реалізувати таку очевидність в Україні,
однак, не може жодна, нехай і значна частина еліт та суспільства, а надто -
партії. Тому що всі вони діють в руслі згаданих «змін на краще» Хіба що
знайдеться щось на зразок Народного Руху, що об’єднає патріотичних людей,
- байдуже, чи політично-партійна
«ідеологія» ними керує, чи світоглядні
принципи громадянського суспільства, чи інтелектуальні мрії, чи стремління до
цивілізованого бізнесу. Наприклад, Національний Форум за суверенний розвиток
України.
