Так.
Сучасний світ, після невдалих, ба, навіть катастрофічних, соціальних,
культуральних, а головне - економічних
наслідків пост - модерного світогляду, щораз голосніше говорить про потребу
конструктивних і узгоджених стратегій розвитку Сonditio humana (людства як
виду) . Згадані наслідки найбільше відчутні у фрагментації системних підходів та
сумних, за своїми результатами,
експериментах над базовими
цінностями у сфері культури. Пост-модерн, крім усього, вперше в історії,
призвів до очевидного домінуванні технологій над потребами Conditio humana
(тут, - людства як гуманітарної цілісності). Як бачимо, глобалізація, будучи
одним із породжень пост-модерного світобачення, - ані на рівні ідеї, ані на
рівні політично-економічної практики, - не зуміла заспокоїти існуючі
геополітичні та локальні конфлікти, а тим більше – передбачити ймовірність
такої масивної нестабільності сучасного світу, яку ми переживаємо як найбільшу
загрозу після ІІ Світової війни. Це тому, що глобальні домовленості та
компроміси «не спрацьовують« так, як це передбачалось концепцією глобалізації.
Очевидно,
що стилістика і практика сучасних політичних еліт, включаючи найповажніші
міжнародні інституції (ООН, ОБСЄ та ін.), з неухильною завзятістю поглиблюють прірву між словами (риторикою) і
діями (практикою). «Дякуючи» цьому, нинішній світ, - як це не раз ставалося в
історії, - втратив почуття довіри до спроможностей власного розуму, будуючи
себе на принципах задоволення швидкоплинних, переважно емоційних і чуттєвих
потреб. Але ж для реалізації такого роду
тимчасових потреб, довіра до розуму (як єдиної підстави діяти задля віддаленої
перспективи), є прикрою перешкодою. Тому-то вона і витісняється з механізмів
регуляції соціальних стосунків. Історія також показує (нажаль вона, як відомо,
нічому не вчить), що світ без довіри
стає «середньовічним», застиглим у міжчасах
самообману.
Такий
стан особливо відчутний і зримий в нинішніх геополітичних пертурбаціях, одним
із проявів яких є ситуація України як у
внутрішньому, так і у зовнішньому її розпачливому існуванні. Інтуїтивно
і навіть формально еліти повсюдно починають
розуміти, що потреба у позитивістичній світоглядній настанові, тобто такій, яка
дає надію на обґрунтоване та зрозуміле усім бачення головних принципів буття,
стала гостро необхідною. Але потреба у якій настанові?
Доступні
інтерпретації подій, - не лише в Україні, але й загалом, - вказують на те, що
для конструктивної дискусії навколо сучасної
кризи, пов’язаної з втратою довіри як фактору порозуміння (на всіх
соціальних рівнях, від глобальних до міжлюдських) необхідна «філософія» з двома
основними позиціями. Цю філософію ми пропонуємо визначити як ЕТИЧНИЙ ПРАГМАТИЗМ. Чому так?
По
– перше, йдеться не про прагматичність
щодо етичної настанови, тобто не про те, аби етика була прагматичною. Бо саме таку вимогу до етики
закладали засновники філософії
прагматизму на початку 20 століття (Чарльз Сандерс Пірс, Вільям Джеймс, Джон
Дьюї, Джордж Сантаяна). І вони, і особливо
новітній прагматизм 80-х років 20 століття, вважали, що: а) етичні засади не є
ідеальними і вічними конструктами, себто не
можуть претендувати на роль регуляторних (з точки зору загальнолюдських
потреб) принципів для визначення
правильних чи неправильних дій або вчинків;
б) етичні принципи повинні розглядатись як похідна від прагматичної настанови у кожній конкретній ситуації,
хоча і з врахуванням природних інтересів і потреб якнайширшого кола людей.
Етичні принципи, відтак, згідно традиційної прагматичної позиції є релятивним а не абсолютним регуляторним
механізмом, а тому – дають доволі широкий простір для застосування сумнівних (з точки зору «добра і зла») засобів для досягнення прагматичного
результату.
Однак,
філософію прагматизму можна було б розглядати з діаметрально протилежних
позицій. Адже етика сама по собі вимагає
прагматичної; тобто втіленої в
дію, порядності та гідності. Тому,
по-перше, йдеться про такий прагматизм, який, залишаючись однією з найдоцільніших сьогодні «філософій», повинен бути етичним у своїх
наслідках. Із цього випливає, що будь-які інновації, якщо вони мають
перспективу бути втіленими у практичний результат, повинні враховувати етичну
складову. А якщо так, то ця складова з необхідністю повинна мати універсальний
характер, тобто мусить стати загальноприйнятою. Інакше не існуватиме можливості
для оцінки «добрих! І «злих» засобів досягнення будь-якого результату;
По-друге.
Прагматизм, який ще називають сучасним позитивізмом, висуває базовий
регулятивний принцип усякого теоретичного і практичного мислення, який полягає у необхідності досягнення
максимальної ясності розуміння. Іншими словами, прагматизм закладає принцип результативної практики як критерію
смислу та істини. При цьому слід ще
раз нагадати, що 20-е століття дало немало прикладів того, що досягнення
прагматичних цілей здобувалось негідними,
тобто анти-етичними засобами ( (диктатура, тиранія, фашизм і т.д.).
Отже, позиція
етичного прагматизму може бути
сформульована наступним чином:
1. Етичний прагматизм - це такий прагматизм у діях і позитивізм у пізнанні, втілення якого в конкретних результатах можливе лише із врахуванням
універсальної регуляторної етичної настанови.
2. Універсальна регуляторна етична настанова, перефразовуючи максиму
Канта-Ясперса передбачає, що;
- Зло і несправедливість виникають тоді, коли дотримування загальноприйнятих принципів
моральності ставиться в залежність від того, чи будуть ці моральні принципи
сприяти результатам наших дій, спрямованих на досягнення вигоди або задоволення.
- І навпаки, розуміння добра, блага або
неспричинення зла вимагає: вибирати дії та вчинки, спрямовані на вигоду або
задоволення потреб лише за умови, якщо
отримані результати не порушують загальноприйнятого принципу моральності.
Думай
і дій так, аби твої вчинки не перечили вимогам справедливості, тобто могли бути
універсальною нормою як для всіх людей, так і для тебе.
