Преамбула.
Осягнути весь неосяжний і неочікуваний у своїх наслідках
сенс цього дослідження можна лише за однієї умови: якщо цей текст буде уважно
прочитаний від початку до останнього слова. Бо йдеться чи не про найсуттєвіше
для нас, галицько-львівських громадян, - про нашу з Вами глибинну ідентичність,
яка без усвідомлення своїх коренів перетворюється у тінь серед пустелі.
ВСТУП.
Декілька слів про
абсолютно сенсаційну актуальність запропонованої історичної розвідки. Її
результати, лише тепер, на початку нового, 3-го тисячоліття, дають нам змогу
розпочати вповні обґрунтовану дискусію про походження назв «Галичина» та
«Львів».
Отож, немилосердна плутанина, породжена істориками за багато століть, призвела до
прикрих непорозумінь, серед яких чи не
найболіснішим було абсолютно згубне і
безповоротно прикре походження назви «Галичина», нібито пов’язаного з заселенням Прикарпаття племенами галлів ?!
Іншою, не менш несправедливою напів-правдою є однобоке відношення до назви
Львова та його герба. Хибні уявлення, що увійшли в саму серцевину
львівсько-галицького самовизначення, могли б законсервувати філософію нашого
мізерно-провінційного всесвіту до кінця існування людства, якби не
знайдена у королівському архіві Львова
частина середньовічних літописів.
Вона складається з двох частин,
які будуть викладені у пристосованому для нинішнього читача, усучасненому
мовному варіанті.
Частина перша: про Галичину.
«… Коли княжі зародки Русі, маючи пишні та багатющі землі, почали їздити у Візантій, і коли узріли
вони, яка розкіш правує тут, то забажали вони і собі возвеличити свої
убогі поселення, аби тим вознести славу і собі.
А що іншого вміння для
самозвеличення, окрім війни, вони
спочатку не мали, то року 860 на чолі з Аскольдом, а потому ще й за
Олега та Ігора ходили спільним походом
на Константинополь (так вже тоді називався Візантій, а нині - це Стамбул –
прим. автора). Думали вони, що візьмуть там силою дорогі оздоби та знаки
імператорської влади, а з ними й велич столиці прийде у їхні князівства. Але
сили їм на те не стало. І тоді вирішили вони, як мужі хтиві до слави, будувати
самі. Та так, аби міста їхні не гіршими були, а ще кращими за Константинополь.
Відтоді на горбах Славутича (себто Дніпра), почав виростати стольний
град, заснований Києм і його спритними родичами. Коли Київ-град став багатим,
хитромудрі Рюриковичі привезли з Константинополя царевну Марію і оженили на ній
молодого княжича Всеволода, сина Ярослава Мудрого. Тим став Київ стольним
градом у рівень з іншими і назва його стала відомою повсюдно.
А на землях західних, що пролягли аж до моря, зневажений Всеволодом
київським та його братами, Ростислав, четвертий внук
князя Ярослава, заснував своє могутнє князівство і переніс його столицю у
Галіч. Так він зробив, аби відомстити за своє вигнання з Києва. Бо не лише
стояв Галіч доладно над Дністром, а мав ще славнішу, аніж Київ назву.
Про таке знав Ростислав од свого діда Ярослава, названого Мудрим. Той, у
свою чергу, розповідав своїм онукам усілякі історії великокняжого роду, а серед
одну вельми прецікаву.
Ще за часів Святославового князювання, (у другій половині Х століття –
прим. автора), любили бояри торгувати, а ще й потішити плоть і душу, у
найбагатшому місці з найбагатших - у самому серці Константинополя. Сюди, на
лівий беріг затоки, від злих очей захованої між горбами, а від ворогів -
перечепленої грубезним ланцюгом, збиралися багатства з усій кінців ойкумени.
Недарма імператори візантійські, а до них іще греки, оберігали цю затоку, як
запоруку процвітання. І називали її заслужено – Золотим Рогом (виділено автором). А купці зівсюди, що з ними
втішалися бояричі руські, услід за простим людом, що усім їм прислужував,
називали цю затоку «HALIC’». Бо так межи собою люд іменував те місце, а не інакше
(воно й тепер називається «Галіч», і
у нинішньому Стамбулі табличку з назвою затоки Золотого Рогу знає кожен - прим.
автора). Коли ж княжі пасинки і бояри, котрих погнали з Києва, шукали собі
іншого пристанку, то знайшли вони перед самими Карпатами неприступний верх, а
перед ним широку долину. Верх той омивав Дністер, а саме місце нагадувало криву затоку Золотого Рогу. Поставили вони
тут мури могутні, а в них град стольний. Лише назвати не знали як. Бо хотіли
мати не лише силу і багатство, але й славу,
- та таку, що затьмить усі інші міста руські, а рівною стане самому
Константинополю. Тоді-то й згадали про ГАЛІЧ,
що то ЗОЛОТИЙ РІГ візантійський (виділено автором), -
імператорська ознака багатої могутності. Так і назвали своє новозбудоване
місто.
Один із родовитих княжичів, Ростислав, - той самий, якого вигнали брати,
- з трьома синами своїми перенесли
стольний град князівства у Галіч, а внук його Ярослав Осмомисл укріпив
володіння, і постало князівство врівень з Київським. Саме ж князівство
перебрало назву від граду столичного, бо кращої собі бажати і не могло.
Відтепер слава князівства, - ЗОЛОТОРОГОГО,
- почала примножувалася серед сусідства
незмірно.
Коли ж прийшли владарювати у Галіч Рюриковичі з коліна Романовичів, то
князя Данила коронували на престол, і стали західні землі руським Золоторогим
королівством (виділено автором). Ймення се уславило себе навіки у війні з
монгольським ігом. Бо лише Золотим Рогам
настало сили спинити навалу Золотої Орди»
(Manuscripta Haliciensia, A.D. MMIV).
Частина друга: про Львів.
« …Надійшов час, і король Данило, названий Золоторогим (Галицьким), аби увіковічнити свою королівську
мудрість, надумав закласти нову столицю. Був у нього потаємний дорадник, ім’я
которого Данило-король велів стерти з усіх пергаментів, і мав він на таке не
лише право, але і свої резони. Отож,
кажуть, що якраз той радник без імені виготовив для короля Данила спочатку
гербову печатку для міста, котре мали збудувати так, аби у ньому правив Лев,
перший син Данила. На печатці тій було написано у верхній половині – місто для
Лева –POLIS LEONI. У центрі печатки
відлили Лева, що підпирає браму, як двоякий знак: королівської влади над містом
і правонаступництва королівства за сином Данила – княжичем Левом. У нижній
половині же була справжня назва
самого міста, що увікопомнила перемогу Данилового королівства, над Золотою
Ордою. А що надумав будувати Данило не просто місто, а нову столицю, що мала
знайти своє місце рівно у самій середині
Європи, то написано було на тій печатці так: Porta EUropae GEOgraphica et Triumphata, чи ж бо просто - «Тріумфальні ворота посередині Европи». Умістити слова ці всі на печатці було можна, таж
вигляду гарного воно не мало. І тоді радник короля Данила заховав справжню і
повну назву нового столичного міста за скороченим акронімом: P.EU.GEO.T
Відтоді нова столиця золоторогого королівства була ознаменована коротким
і гарним йменням PEUGEOT, або «Славне місто у воротах Європи
під знаком Лева». Так і записали у книгах – «PEUGEOT» або «Polis Leoni - стольне місто золоторогого королівства,
зведеного там, де діляться води усіх рік
руських на північ і на південь, а могутність світу – на захід і на схід…» (P.EU.GEO.T, Manuscripta
Leopoliensia, A.D. MMVIII).
На цьому можна було б істеричну частину завершити, якби не два
нез’ясовані питання: чому король Данило наказав стерти з усіх документів ім’я
свого радника-герольда? І куди поділася оригінальна печатка з першим гербом
Львова?
Відповідь на них була знайдена випадково (як, зрештою, відбувається з усякою істеричною правдою). У
анналах невеликого середньовічного
замку (нині – готельно-ресторанного закладу) поблизу Фігейрасу, що на межі
Франції та Каталонії, було знайдено такий запис: «У 1849 році смута і
жорстокість у Франції досягли апокаліптичного виміру (dimension apocaliptique). Аби зберегти себе і свої родини,
знатні сім’ї шукали схову і виправдання у своєму походженні (origine genealogique). Відкупитись або сховатись від найнебезпечнішої
приналежності до французької родовитої аристократії не вдавалось нікому, а тому
всяк на свою можливість шукав способів, аби таку приналежність уневажнити. Одна
з сімей, походженням з таммерінгів, переховуючись у старому помісті, знайшла у
погребі, заваленому алхімічним безладом (chaos alchemique) потаємний сховок, я
якому лежало дві печатки з гербом і написами та невеликий пергамент. Одна з
печаток була майстерно (tres
artistrique) вирізьблена у бурштині,
а друга – відлита у золоті.
В центрі печатки був зображений прямостоячий лев, що верхніми лапами впирався у
підкіс порталу, а з обох його боків філігранний напис: «Rex Haliciae». У верхній частині печатки стояло «Polis
Leoni», а у нижній, під левом - «P.EU.GEO.T».
Остання абревіатура була незрозумілою, але звучала гарно та загадково, а крім
того, мала явне відношення до якоїсь незнаної королівської сім’ї. Позаяк у
французьких анналах такої не значилось, то потомки таммерінгів вирішили
присвоїти собі цю печатку і нею захиститися: мовляв ось є доказ нашого не
французького знатного походження. Так вони вирішили тому, що невеликий
пергамент, до якого дві печатки у бляшаних футлярах були прикріплені чорно
жовтим (і майже не вицвілим) шнуром, був списаний невідомим шрифтом. А це
означало, та ще й беззаперечно, що походження печаток є не лише невідомим, але
й звідкись зі сходу. Серед кліру сім’я швидко знайшла знавця старо-кириличного алфавіту і пергамент прочитали.
Там була описана історія
дорадника короля Данила Золоторогого (Галицького), для якого він (цей
дорадник), за іменем Афаназій, виготовив герб для нового столичного міста. Але,
він, Афаназій, вчасно дізнався про приховані наміри короля Данила. Той задумав
знищити свого радника, як тільки печатки з гербом нової столиці будуть у його
королівських руках – аби ніхто не знав, хто насправді був володарем імені
міста. І тоді він, Афаназій, утік так далеко і заховав себе так надійно, що
жодна королівська сила ні могутнього
Данила, ні його сумирно сина Лева, не змогла його досягти. З собою він забрав
обидві печатки, яких відновити у їхній первозданній красі і величі ніхто не
зміг.
На півдні Франції він оселився, перейменував себе у Абелярa, а родове прізвисько прийняв таке, аби
печатка свідчила йому в шляхетному походженні – PEUGEOT. А що слово це легко
читалося на французький манер, а саме ПЕЖО, то цим усі недоречності його появи
у маленькому середземноморському містечку вичерпувались, і не викликали ні у кого
зайвого зацікавлення. Відтак, з цього часу родина, яку заклав Афаназій-Абеляр
Пежо, стала французькою, поховавши у собі значно ширшу і глибшу історію, котрої
нікому не можна було зрадити.
Х
х Х
Отож, беручи до уваги віднайдені
документи, сьогодні, хоча й із запізненням на довгі століття, ми маємо усі підстави покладатися на відновлену справедливість. А полягає вона
у тому, що усяка історична колізія значно багатша на таємниці, і що
випадковостей вона не любить. Ба, більше, лише тепер ми могли б з вами
зрозуміти, здавалось би, зовсім безпричинну для Львова експансію, яка огорнула наприкінці
минулого століття наше місто. Йдеться, звісно ж, про маршрутні таксі «ПЕЖО», -
символ новітніх часів та економічних перетворень початку 3-го тисячоліття. Такими
от примхливими шляхами історія транспортує символи істини до своїх першоджерел.
Місто Пежо-Львів, 24 квітня 2012р.
