Чого вже не повідають про село Недільну! Що там було складено та записано всесвітню хронологію! – і це чистісінька правда. Що там ростуть сигаретні дерева – отакий собі природний артефакт, єдиний свого роду серед подібних. Або, що телиці тут на ніч перетворюються у безтілесні почвари і пасуть не траву, а чистісіньке повітря. Словом, кожна з цих чуток, як і багато інших, котрі ви ще не раз почуєте, можливо і зневірить вас у доцільності буденного сприйняття. Але ви не тужіть без потреби, бо зневіра, як і нудь кожного зневіреного, то лише передумова справжнього та неупередженого, ба, навіть пишного життя.
Недавно у Недільні з’явилося поле чудес. Це така собі середніх розмірів галявина посеред лісу - коли входиш у село, якраз на пригірку по праву руку. З долини її не дається побачити, а як вийдеш топтаною стежкою на пригірок, то галявину сю пізнаєш без усяких труднощів: з усіх боків вона оперезана термітниками, а на ній самій, серед густих та шовковистих на вигляд трав, товчеться щонайменше зо три десятки віслюків. Віслюки, котрих ви побачите ще здалека – то звичайнісінькі ще донедавна люди. Вони, так само як і ви, прийшли у Недільну, аби зазнати чуда: зробити свою долю набагато мудрішою, ніж дотепер. Тут вони усі розраховують на позбавлення себе від власної глупоти. От чому на полі чудес усі спочатку перетворюються у віслюків, аби потім поступово повернути собі людську подобу, - але вже оновлену, ощасливлену і позбавлену особистої марноти. Між іншим, мурашники взялися тут зовсім не випадково. Їх наставили навмисно, аби у них оселилися мурахи. А що символізують собою ці мізерні істоти на межі поля чудес, знає кожен!
Збагнути усе, чим переймаються у Недільні на полі чудес кожен майбутній віслюк, без власного досвіду практично неможливо. А тому, жодного сенсу спостерігати за перипетіями розвіслючування збоку, по-суті, нема. Треба лише самому набратися відваги і вдатися до чудесного перетворення.
Щоправда, усі, хто побував у Недільні – якщо вони вдало розвіслючилися – зобов’язувалися залишати у сільській бібліотеці спогади або нотатки. Це для того, аби кожен телепень, котрий ще сумнівається – бути чи не бути йому віслюком – мав можливість наперед запізнатися з декількома особливостями розкріпачення від життєвої глупоти. Втім, хоронителі-бібліотекарі, котрим сільрада платить зарплату, дають почитати лише один із цих спогадів, а інші – не дають. Вони лише усміхаються, якщо їх просиш показати інші нотатки, і не відповідають. Вони взагалі не розмовляють і постійно усміхаються...
Цей єдиний спогад не лише цікавий; у ньому відчувається щире завзяття тай ще щось невловиме.
От як він виглядає у спрощеному авторизованому перекладі:
„Прибув я у Недільну наприкінці травня. Погода була гарна – що й казати. Бриніло чистим повітрям, молоде листя погойдувалося проти неба, і уся ця краса якнайкраще свідчила про незайману спокусу місцевої атмосфери, у яку мені хотілося зануритися одразу ж, не гаючи ні хвилини. Яка наївність керувала тоді мною! Пізніше, у процесі одужання від власної глупоти, я дізнався і зрозумів, що одразу занурюватися у будь-яку незнайому атмосферу – нехай навіть і прекрасну – фатально та небезпечно. Я зайшов у першу-ліпшу хату, бо мені кортіло спитати, де тут поле чудес і як до нього дістатися. Я відчував, що вже так хочу, аж не можу. На подвір’ї, тим часом, не було жодної живої душі, і я почав вже було знемагати від бажань, що переповнювали мій зголоднілий характер ... аж гульк, з оборогу вийшла миловидна жінка. Як виявилося, вона була якраз із тих, кому пощастило повністю позбавитися віслючої вдачі. Тепер вона вирішила оселитися у Недільні, хоча до того була великою дамою у місті. Отож, вийшла вона мені назустріч, також охоча до знемоги, запросила перепочити, напоїла, нагодувала, спокусила поспати - і так я відпочивав з нею на оборозі аж до липня. Гарно було, чого себе дурити. Лише потім на полі чудес я усвідомив, який я віслюк і зрозумів, що треба було взяти її за жінку, і що вона того якраз і хотіла - а не того, що я тоді собі думав. Та ба, на той час у моєму серці залишалося ще багато глупоти, і тому я пішов шукати поле чудес. Я втратив цю жінку, і як це не фатально - забезпечене кохання.
Коли я прибув на поле і переступив мурашник, мені одразу ж дали пожувати якоїсь трави, і я відчув, що вже не маю людської подоби. Зсередини мурашники постали переді мною, як живі мури зі сотнями вартових. Я не вірив своїм очам, але мене осяяло першою та найважливішою, чудесною істиною: мій світ і моя уява про нього – байдужі навіть для мурах!
Серед усіх неборак, що шукали тут кращої долі, - тобто віслюків, було двоє чоловіків у людській подобі. То були наші гуру, але називали вони себе пастухами. Вони трималися настільки невимушено, що виглядали ніби трохи недоумкуватими. Бо й насправді, аби панувати над віслюками та ще й ощасливлювати їх, потрібна особлива майстерність, котрій навчали з дитинства у школі пастухів. У цю школу відбирали найздібніших, - лише тих, хто розумів мову віслюків краще, ніж людську. Збагнувши це, я осягнув наступну важливу істину: не мудрість править людьми, а вміння спілкуватися з віслюками!
Щовечора пастухи заганяли нас усіх у загорожу, а самі йшли спати. За дня ми примусово паслися, тобто думали про потаємний сенс перетворень. Але нам не дозволяли зупинятися і спілкуватися між собою – ні духовно, ні аморально. Пастухи дуже співчували таким нашим миканням. Разом із тим, вони не могли надто грубо або необережно втручатися у природний перебіг нашого ощасливлення - у цьому якраз і полягало їх чудодійне мистецтво. Аби не бачити, з якими муками віслюча глупота виходить із нас, вони безперестанно пили і напівпритомні лежали під смерекою. Час від часу вони бурмотали маловиразні слова, позасвідомий зміст яких нам належало розгадувати. Це було нашим найбільшим випробуванням: змушені віслючити свою долю, ми дивилися на оте безтурботне щастя пастухів і мріяли лиш про одне – якомога швидше повернути собі людську подобу і приєднатися до пастушої касти. Так минуло три місяці. Бузьки давно полетіли геть з Недільні, трава зісохлася, а у місцях, де були мочари – погнила. Ми тулилися одне до одного, вкриті листопадовою мрякою. Попередні пастухи, знесилені від тяжкої роботи з нами, були переміщені у лікарню для відновлення внутрішніх органів та сил. І коли на полі з’явилися нові, молоді та завзяті їх наступники, мені відкрилася ще одна правда: наші мрії про щастя - то заздрість до власного минулого, котрого ми не вміємо шанувати!
Ночі тяглися щораз довше, і тому падав сніг. Пастухи мінялися так часто, що ми перестали звертати на них увагу. Сіно нам привозили абияк, було страшно, але ми протрималися аж до весни. Постійний брак сну, розчарування і зневіра зламали усі наші звички, ми врешті-решт вжився у віслюче буття і перестали заздрити не лише остогидлим пастухам, але й людям взагалі. Я і мої друзі віслюки розпізнали у собі такі бажання, котрі раніше могли нам лише приснитися. Це була справжня насолода, але виявилося, що й вона, як усе інше на недільнянському полі чудес, було частиною плану нашого повернення у нову людську подобу. У той день, коли бузьки прилетіли назад, я збагнув останню істину: у кожного свій вирій, але для продовження життя треба вертатися до себе, додому!”.
Позаяк у Недільну з’їжджалися з усіх країв світу, то і спогади про розвіслючування на полі чудес писали, хто як уміє. Ми ніколи, мабуть, не дізнаємося про усі нотатки, котрі так ретельно приховують у бібліотеці села Недільна. Бо їх, можливо і нема. Зрештою, це й не суттєво. Адже спогад, який сьогодні став відомим далеко поза межами Недільні і з яким нам вдалося ознайомитися, дає нам доволі вичерпне уявлення і про суть справи, і про її правдивість. Тим більше, що автором цього спогаду є славнозвісний дослідник людських марень – пан Карлос Кастанеда. Важливо сказати про це хоча б тому, що ні у Мексиці, про чарівників якої він написав раніше, ні у Недільні з травня по наступну весну, він ніколи не бував.
Замість післямови.
Роль мурах, здається, залишилася не до кінця з’ясованою. Можливо, пан Кастанеда саме так уявляв собі ландшафт у Недільні – що він повинен бути густо вкритий термітниками. А раз так, то це щось мусить означати. Можливо, пан Кастанеда вдався до перебільшення і допустився, здавалося б, скандальної неточності. Бо усім добре відомо, що мурашники у Недільні зустрічаються не частіше, ніж деінде. Однак, якщо ми спробуємо розгадати метафоричне значення мурашників, що оперізують населене віслюками поле чудес, то зможемо відкрити для себе ще одну істину, приховану паном Кастанедою у глибинах його нотаток: мурах, якщо вони разом і їх багато - не подолати жодному віслюкові, скільки б він не намагався перевтілюватися.
Недавно у Недільні з’явилося поле чудес. Це така собі середніх розмірів галявина посеред лісу - коли входиш у село, якраз на пригірку по праву руку. З долини її не дається побачити, а як вийдеш топтаною стежкою на пригірок, то галявину сю пізнаєш без усяких труднощів: з усіх боків вона оперезана термітниками, а на ній самій, серед густих та шовковистих на вигляд трав, товчеться щонайменше зо три десятки віслюків. Віслюки, котрих ви побачите ще здалека – то звичайнісінькі ще донедавна люди. Вони, так само як і ви, прийшли у Недільну, аби зазнати чуда: зробити свою долю набагато мудрішою, ніж дотепер. Тут вони усі розраховують на позбавлення себе від власної глупоти. От чому на полі чудес усі спочатку перетворюються у віслюків, аби потім поступово повернути собі людську подобу, - але вже оновлену, ощасливлену і позбавлену особистої марноти. Між іншим, мурашники взялися тут зовсім не випадково. Їх наставили навмисно, аби у них оселилися мурахи. А що символізують собою ці мізерні істоти на межі поля чудес, знає кожен!
Збагнути усе, чим переймаються у Недільні на полі чудес кожен майбутній віслюк, без власного досвіду практично неможливо. А тому, жодного сенсу спостерігати за перипетіями розвіслючування збоку, по-суті, нема. Треба лише самому набратися відваги і вдатися до чудесного перетворення.
Щоправда, усі, хто побував у Недільні – якщо вони вдало розвіслючилися – зобов’язувалися залишати у сільській бібліотеці спогади або нотатки. Це для того, аби кожен телепень, котрий ще сумнівається – бути чи не бути йому віслюком – мав можливість наперед запізнатися з декількома особливостями розкріпачення від життєвої глупоти. Втім, хоронителі-бібліотекарі, котрим сільрада платить зарплату, дають почитати лише один із цих спогадів, а інші – не дають. Вони лише усміхаються, якщо їх просиш показати інші нотатки, і не відповідають. Вони взагалі не розмовляють і постійно усміхаються...
Цей єдиний спогад не лише цікавий; у ньому відчувається щире завзяття тай ще щось невловиме.
От як він виглядає у спрощеному авторизованому перекладі:
„Прибув я у Недільну наприкінці травня. Погода була гарна – що й казати. Бриніло чистим повітрям, молоде листя погойдувалося проти неба, і уся ця краса якнайкраще свідчила про незайману спокусу місцевої атмосфери, у яку мені хотілося зануритися одразу ж, не гаючи ні хвилини. Яка наївність керувала тоді мною! Пізніше, у процесі одужання від власної глупоти, я дізнався і зрозумів, що одразу занурюватися у будь-яку незнайому атмосферу – нехай навіть і прекрасну – фатально та небезпечно. Я зайшов у першу-ліпшу хату, бо мені кортіло спитати, де тут поле чудес і як до нього дістатися. Я відчував, що вже так хочу, аж не можу. На подвір’ї, тим часом, не було жодної живої душі, і я почав вже було знемагати від бажань, що переповнювали мій зголоднілий характер ... аж гульк, з оборогу вийшла миловидна жінка. Як виявилося, вона була якраз із тих, кому пощастило повністю позбавитися віслючої вдачі. Тепер вона вирішила оселитися у Недільні, хоча до того була великою дамою у місті. Отож, вийшла вона мені назустріч, також охоча до знемоги, запросила перепочити, напоїла, нагодувала, спокусила поспати - і так я відпочивав з нею на оборозі аж до липня. Гарно було, чого себе дурити. Лише потім на полі чудес я усвідомив, який я віслюк і зрозумів, що треба було взяти її за жінку, і що вона того якраз і хотіла - а не того, що я тоді собі думав. Та ба, на той час у моєму серці залишалося ще багато глупоти, і тому я пішов шукати поле чудес. Я втратив цю жінку, і як це не фатально - забезпечене кохання.
Коли я прибув на поле і переступив мурашник, мені одразу ж дали пожувати якоїсь трави, і я відчув, що вже не маю людської подоби. Зсередини мурашники постали переді мною, як живі мури зі сотнями вартових. Я не вірив своїм очам, але мене осяяло першою та найважливішою, чудесною істиною: мій світ і моя уява про нього – байдужі навіть для мурах!
Серед усіх неборак, що шукали тут кращої долі, - тобто віслюків, було двоє чоловіків у людській подобі. То були наші гуру, але називали вони себе пастухами. Вони трималися настільки невимушено, що виглядали ніби трохи недоумкуватими. Бо й насправді, аби панувати над віслюками та ще й ощасливлювати їх, потрібна особлива майстерність, котрій навчали з дитинства у школі пастухів. У цю школу відбирали найздібніших, - лише тих, хто розумів мову віслюків краще, ніж людську. Збагнувши це, я осягнув наступну важливу істину: не мудрість править людьми, а вміння спілкуватися з віслюками!
Щовечора пастухи заганяли нас усіх у загорожу, а самі йшли спати. За дня ми примусово паслися, тобто думали про потаємний сенс перетворень. Але нам не дозволяли зупинятися і спілкуватися між собою – ні духовно, ні аморально. Пастухи дуже співчували таким нашим миканням. Разом із тим, вони не могли надто грубо або необережно втручатися у природний перебіг нашого ощасливлення - у цьому якраз і полягало їх чудодійне мистецтво. Аби не бачити, з якими муками віслюча глупота виходить із нас, вони безперестанно пили і напівпритомні лежали під смерекою. Час від часу вони бурмотали маловиразні слова, позасвідомий зміст яких нам належало розгадувати. Це було нашим найбільшим випробуванням: змушені віслючити свою долю, ми дивилися на оте безтурботне щастя пастухів і мріяли лиш про одне – якомога швидше повернути собі людську подобу і приєднатися до пастушої касти. Так минуло три місяці. Бузьки давно полетіли геть з Недільні, трава зісохлася, а у місцях, де були мочари – погнила. Ми тулилися одне до одного, вкриті листопадовою мрякою. Попередні пастухи, знесилені від тяжкої роботи з нами, були переміщені у лікарню для відновлення внутрішніх органів та сил. І коли на полі з’явилися нові, молоді та завзяті їх наступники, мені відкрилася ще одна правда: наші мрії про щастя - то заздрість до власного минулого, котрого ми не вміємо шанувати!
Ночі тяглися щораз довше, і тому падав сніг. Пастухи мінялися так часто, що ми перестали звертати на них увагу. Сіно нам привозили абияк, було страшно, але ми протрималися аж до весни. Постійний брак сну, розчарування і зневіра зламали усі наші звички, ми врешті-решт вжився у віслюче буття і перестали заздрити не лише остогидлим пастухам, але й людям взагалі. Я і мої друзі віслюки розпізнали у собі такі бажання, котрі раніше могли нам лише приснитися. Це була справжня насолода, але виявилося, що й вона, як усе інше на недільнянському полі чудес, було частиною плану нашого повернення у нову людську подобу. У той день, коли бузьки прилетіли назад, я збагнув останню істину: у кожного свій вирій, але для продовження життя треба вертатися до себе, додому!”.
Позаяк у Недільну з’їжджалися з усіх країв світу, то і спогади про розвіслючування на полі чудес писали, хто як уміє. Ми ніколи, мабуть, не дізнаємося про усі нотатки, котрі так ретельно приховують у бібліотеці села Недільна. Бо їх, можливо і нема. Зрештою, це й не суттєво. Адже спогад, який сьогодні став відомим далеко поза межами Недільні і з яким нам вдалося ознайомитися, дає нам доволі вичерпне уявлення і про суть справи, і про її правдивість. Тим більше, що автором цього спогаду є славнозвісний дослідник людських марень – пан Карлос Кастанеда. Важливо сказати про це хоча б тому, що ні у Мексиці, про чарівників якої він написав раніше, ні у Недільні з травня по наступну весну, він ніколи не бував.
Замість післямови.
Роль мурах, здається, залишилася не до кінця з’ясованою. Можливо, пан Кастанеда саме так уявляв собі ландшафт у Недільні – що він повинен бути густо вкритий термітниками. А раз так, то це щось мусить означати. Можливо, пан Кастанеда вдався до перебільшення і допустився, здавалося б, скандальної неточності. Бо усім добре відомо, що мурашники у Недільні зустрічаються не частіше, ніж деінде. Однак, якщо ми спробуємо розгадати метафоричне значення мурашників, що оперізують населене віслюками поле чудес, то зможемо відкрити для себе ще одну істину, приховану паном Кастанедою у глибинах його нотаток: мурах, якщо вони разом і їх багато - не подолати жодному віслюкові, скільки б він не намагався перевтілюватися.
