За незбагненним збігом обставин, обидві українські революції розпочалися в один день, архистратига Михаїла - 21 листопада. Обидві означили собою значно більший дієвий простір, ніж звичайний протест проти одного диктатора. Помаранчева революція 2004 і, особливо, революція Гідності 2013-2014 ніби привідкрили для світу двері у 21 століття, анонсуючи потребу у новому розумінні суспільних відносин.
Символічно також, що остаточний відхід у минуле класичного і романтичного 19-го століття відбувся рівно сто років тому - у 1914 році з початком першої світової війни. І тоді перехід до нового, 20-го століття був не лише травматичним, але й означав, що світ вступив у часи глобалізації та геополітичних протистоянь. Переділ територій, друга світова війна і розпад колоніальних держав відібрали у людства майже 50 років. Вповні зрозумілою реакцією на це у другій половині століття стало знеохочення до всіх попередніх традиційних цінностей, обґрунтоване філософією постмодернізму і закономірний прихід ідеології технологічного споживацтва і культу грошей. Недопущення війни та прагматичні економічні інтереси як головні запобіжники миру повоєнна Європа взяла на озброєння ідеї свого нового розвитку та об’єднання.
Важливою особливістю двадцятого століття було і те, що найдраматичніші конфлікти та нехтування правами людини були пов’язані з автократичними партіями, очолюваними одноосібними лідерами, (Ленін, Сталін, Муссоліні, Гітлер, Мао Цзедун, Кім Ір Сен, Пол Пот та ін.). Ідеології цих партій протистояла ідеологія демократичного суспільства, лозунгом якого, починаючи з Великої французької революції та закінчуючи сучасною Декларацією прав і свобод людини (ООН) , є Свобода, Рівність і Братерство. Однак наприкінці минулого і на початку нинішнього століття цей лозунг ставав дедалі ілюзорнішим, а ідеологія споживацтва і грошей призвела до серйозної суспільно - економічної кризи глобалізованого світу.
В контексті цих подій наприкінці минулого століття майже в центрі Європі виникла велика і багата ресурсами Україна. Впродовж двадцяти з лишнім років вона «розвивалася» як геополітична корупційна сіра зона - заручник політичних пертурбацій між виразниками та східного розуміння цивілізації. Ця роль з необхідністю могла мати лише два висліди: або Україна повинна була розчинитися у геополітичному просторі (байдуже яким шляхом), або ж стати повновартісною самостійною державою. Події від 21 листопада 2004р. до 21 листопада 2013р.показали, що Україна і її громадяни обрали другий шлях. Кульмінацією цього вибору став другий Майдан.
Можна думати, і навіть стверджувати, що революційні події в Україні уособленні та символізовані Майданом 2014р. були не лише декларацією гідності і боротьби за європейські цінності, що прийнято вважати його головною місією.
Значно вагомішою є роль Майдану 2014., про яку поки що не ведеться мова. Саме цей Майдан визначив собою межу XX і XXI століть і показав, що прихід нового століття може стати не менш травматичним, ніж сто років тому (1914 р.), включно із загрозою нової глобальної війни і розпадом теперішньої великої імперії.
Драматизм нинішньої ситуації полягає, однак, ще і в тому, що з остаточним відходом XX-го «століття егоїзму», виникла потреба в осмисленні та впровадженні нових цінностей, а разом і з ними і нового гасла соціальних змін. І це також запропонував, хоча і в неявному вигляді, Майдан-2014, адже рушійною силою Майдану було, по - суті, відстоювання нових принципів сучасної соціальної справедливості. Нинішня потреба у справедливості, як свідчить історична реальність, не може бути забезпечена попередніми цінностями: Свободою, Рівністю і Братерством. При тому, що Свобода була і залишатиметься невід’ємною і основною, даною Богом чи Природою, потребою людини, дійсна та істинна рівність, виявилася недосяжною утопією, а стремління до братерства у суспільних стосунках - ілюзорним ідеалом.
Про що говорив і чого вимагав Майдан? Крім невід’ємної потреби у дотриманні громадянської Свободи, ще про дві важливі цінності сучасного світу.
По – перше: говорив про ДОВІРУ у стосунках між людьми, між суспільством і владою, а також - до правдивої інформації. Бо саме загострення суспільної недовіри в Україні стало пусковим механізмом революції 2014р. (брехня владної еліти).
По – друге: Майдан -2014 вимагав встановлення дієвого права, попраного в Україні на всіх інституційних рівнях і всіма можливими способами.
Цим, по суті, Майдан -2014 сформулював нове триєдине гасло сучасного суспільства: Свобода, Довіра, Право (LIBERTAS, FIDES, ІUS) які в сукупності значно надійніше та реальніше гарантують гідність особистості та її самовираження, а також справедливість відносин як на побутовому так і на суспільному рівнях.
З переходом до 21-го століття виникають нові вимоги до його розуміння та до бачення найближчих і віддалених перспектив розвитку. Ці вимоги щораз більше і голосніше переконують у тому, що однією з найсуттєвіших, якщо не найважливішою (крім наростаючої небезпеки розв’язання нової світової війни), стає проблема збереження людства як такого (conditio humana) . Основною загроз є швидкий та неконтрольований розвиток технологій разом з їх маніпулятивним, і, навіть, прямим втручанням у життя людини, не лише на психологічному, а і на біологічному рівнях. Протистояння цій загрозі вимагає значно кращого і ефективнішого порозуміння між державами, політичними інституціями та громадськими ініціативами, тобто дуже зваженої оцінки подальшого гуманітарного і технологічного розвитку для віднайдення їхнього повноцінного балансу. Політичні еліти будуть змушені щораз більше прислухатися до духовних і природних потреб людини.
Особливо загрозливим серед цього є практично неконтрольований суспільством - і в локальному, і в глобальному масштабах, - розвиток військових технологій і поєднаних з ним воєнних загроз. Що це так, свідчить результат українського Майдану, який призвів до агресії з боку Росії із застосуванням інформаційних маніпулятивних технологій, нехтуванням міжнародного права і прямими погрозами не лише Україні, а і світовій спільноті. Невипадково тема третьої світової війни дискутується не лише на побутовому, а й на політичному рівнях. Більше того, конфлікт між Україною і Росією якраз і переконує в тому, що Майдан-2014 є не умовною, а вповні реальною межею століть. Адже Росія розпочала свої дії на основі ідеології минулого століття – відновлення «історичної справедливості» та реставрації системи координат колишнього двополюсного світу та відновлення колишньої радянської імперії.
З огляду на це, безпека стає для України питанням номер один. Дослідники різних часів визначають Україну як цивілізаційне пограниччя між Заходом і Сходом. Таке позиціонування спричинилося до перетворення України на поле постійних протистоянь за контроль грошових потоків і ресурсів. Водночас, становище пограниччя щораз очевидніше надає Україні вузлового значення для системи міжнародної безпеки. Російсько-українська війна не тільки розриває дотеперішню систему безпеки та існуючий баланс сил у світі. Україна і Росія являють собою два взаємовиключні проекти подальшої трансформації Євразійського континенту і дві взаємовиключні сили. Щоб увійти до євроатлантичної системи безпеки та Європейської Спільноти Україна спочатку повинна сама стати самостійним центром сили в Європі. Перемога України і побудова Держави по європейській стороні означатиме переміщення центру сили у цій частині континенту від Москви до Києва, тобто кінець імперського євразійства як такого.
Чимраз очевиднішим стає і те, що Майдан став головним каталізатором двох вкрай необхідних для України процесів. Перший з них, пов'язаний з переформатуванням (але не докорінною зміною) влади та з воєнним конфліктом з Росією (яка виступає як політичний ворог), призвів до консолідації населення України у політичну націю.
Другий процес є дещо складнішим. Йдеться про небувалу самоорганізацію і взаємну підтримку на так званих низових рівнях суспільства, здатну до усвідомленого і високоефективного функціонування, незалежно від влади. Більше того, тиск цієї самоорганізації на владу стає настільки високим, що остання часто почуває себе підконтрольною суспільству. Але при цьому влада залишається цьому суспільству непідзвітною і достатньо закритою в своїх намірах і діях.
Обидві українські революції однаково показали – українці посідають настільки високий рівень неодержавленої соціальної самоорганізації, що здатні самостійно без інституціалізованого лідерства та сформованої згори вертикалі, уневажнити спроби диктатури і волі диктатора. Проте вони досі не витворили інституційно-правової системи або загально визнаних правил, якими реально (а не формально-показово, як ширма або знаряддя досягнення чиїхось персональних інтересів) керуються громадяни у відносинах щоденної життєдіяльності. Тобто, обидві революції поки не привели до появи в Україні повноцінного політичного суспільства.
Можна, отже думати, що події останнього року після Майдану сформували в Україні громадянське суспільство, але, на жаль, не змогли перетворити Україну у повноцінну державу. Як не парадоксально, але заяви Кремля про те, що Україна не розглядається Росією як повновартісна і справжня держава, не лише можуть мати під собою деякий виправданий грунт, але і можуть бути непрямим підтвердженням того, що наша держава досі ще дійсно не відбулася. А для Європи і світу - що запропонував Майдан? По-перше, потребу у новому розумінні відносин, засноване на пошуках нових цінностей, відмінних не лише від ідеології споживацтва та домінування прагматичних інтересів, але й таких, що вже «витають у повітрі» сучасного світу і потребують нового дихання. Він не заперечував інтересів як іманентної властивості людей, але нагадав, що заради ідеального треба вміти поступитися (або і жертвувати) інтересами. По-друге, Майдан, показав, що нове дихання необхідне і для старої Європи, яка, будуючи нові правила співжиття, здається ще не відчуває, що цінності сучасного світу можуть постукатися не у її двері. Може у цьому і є місія українського Майдану для інших?
І все ж, беручи до уваги зримі та прості досягнення, можна сказати: перша, а особливо друга, українські революції вже тому не потреьували б жодних інших аргументів у свою користь, що саме вони остаточно подолали комплекс меншовартості українців, зумовлений століттями залежностей. Українці врешті-решт відкрили в собі гідність, солідарність, здатність до самопожертви, готовність битися і вмирати, себто громадянську і цивілізаційну зрілість. Цей здобуток не лише вартий того, аби його зберігати. У справжній державі, свідомій власних інтересів і спроможній включитися у загальносвітові процеси, такого роду здобутки треба однозначно закладати у фундаменти суспільної традиції. Без якої будь-яке суспільство і всяка культура є або калькою інших, або ж – непорозумінням.
Хто повинен в Україні взяти на себе відповідальність за завершення державотворчого процесу і державної традиції? З одного боку - зрозуміло. Це активне і достатньо зріле громадянське суспільство. Однак цього замало. Бо за існуючих умов повновартісна держава не може обійтися без політичного структурування, роль якого виконують політичні партії. Треба розуміти, що за усі роки незалежної України практично всі партії були політичними організаціями лідерського типу ( в тому числі і Народний рух). Як ми вже згадували, усі подібні партії раніше чи пізніше перетворюються в автократичні та відірвані від істинних потреб цивілізованої держави. У гірших випадках, вони стають джерелом диктатури , тоталітаризму, корупції і - врешті решт - агресивної настанови супроти власного народу або інших країн. Невипадково всі успішні держави світу (можливо, Китай є винятком) послуговуються демократично-організованими партіями, структура і функція яких гарантують від загрози автократії і тоталітаризму.
Інакшість таких, справжніх, партій на відмінну від теперішніх віртуальних утворень полягатиме у трьох моментах. Перше: вони мають знайти, виховати і запропонувати суспільству нове покоління політиків – таких, що потрібні суспільству, а не таких, що суспільству непотрібні. Друге: вони мають запровадити на практиці нові відносини і прецеденти, покликані вимогами сучасного світу і такі, які згодом будуть перенесенні на все суспільство. Третє: вони мають запропонувати власну візію майбутнього України і навіть, свою версію соціального ідеалу.
І на завершення. Крім реального, героїчного і трагічного Майдану, є ще інший, позапросторовий і позачасовий. Не віртуальний і розсіяний у мережах сучасний комунікацій. Інший – внутрішній, суб’єктивний і приватний для кожного по своєму, якщо немає інших слів, - то духовний. Цей Майдан стоїть не в Києві чи Львові, Харкові чи Одесі, бо він позапросторовий, Він стоїть у всіх місцях світу, де є його носії, - ті, для кого він є потребою нинішнього часу. Внутрішній Майдан не розійдеться і не перетвориться у ніщо, не зрадить довіру і не втратить гідність, бо він не піддатний часу. Він незриме і духовне продовження всіх попередніх Майданів, на яких століттями ми і до нас стояли за те, щоби бути Людьми.
