СЕЛО НЕДІЛЬНА: Сигарети „Недільна” - Олександр Павенцький-Фільц - Квітень 2004

    Недільна виглядає, як звичайне село. Але насправді, тут оживає загублена пам’ять і безслідно зникають спогади.

      Недільна повна незбагненних таємниць, і це така правда, що дивує і лякає одночасно. Ось, уночі посеред Недільні ходить телиця, більша від стодоли. Вона переливається галицькими барвами,  мерехтить у світлі зоряного неба і пасеться, як звикла худоба, хоча і не торкається землі. Або таке: сільські зозулі тут терпеливо висиджують вдячних пташенят і літають великими зграями.
А відомо ж, прецінь, що ці пихаті, бридкі та злодійкуваті птахи у інших місцях тримаються самотньо та живуть зневажені своїм  потомством. У Недільні при дорозі, при бажанні, можна побачити могили Парцельна або Клода Моне,  а у кожній другій хаті -  мішки, повні золота.

     Щодня з села Недільна виїжджає одинадцять трайлерів зранку, один перед обідом, три - по обіді, і ще дванадцять - під вечір. Їм належить непомітно минути усю, ще не вмерлу Україну і так само непомітно зникати за її межами. Зовсім не слави і волі шукають вони, мандруючи  світ за очі - бо справа ця марна і  невдячна. Вони розвозять сигарети, минаючи митниці та кордони, наче примари...

       Якось, у одній далекій країні потрапляє мені у руки газета „Good Times, Bad Times”, і на першій полосі з превеликим здивуванням  я читаю  статтю про банкрутство компанії „Філіпп Морріс”. Не сама стаття мене вражає, хоча й написана вона добірним стилем і кишить неприхованими натяками на економічний тероризм. Мене вражає причина краху сигаретної імперії, а саме - нездоланна експансія невідомої нікому сигаретної фірми за назвою „Недільна”.  У цю мить я відчуваю, як різкий біль прострілює мою ліву скроню, і як цей біль, поєднаний з тривожним передчуттям чогось далекого і водночас знайомого, зникає, наче блискавична здогадка і перетворюється у бажання діяти.

       Я тут же дзвоню у Львів. Але ніхто – навіть журналісти  – не мають ані найменшого уявлення про такі сигарети. Виходить, отже, що цілий світ припинив кампанію боротьби з курінням лише аби вдихати незрівнянний недільнянських дим. Виходить, що весь світ шукає розгадки таємничого рецепту недільнянських сигарет. А ми - як завжди! Глупо якось виходить і недоречно: свій від свого і подалі... А головне, незрозуміло, чому у нас ніхто не поцікавиться таким винаходом, причому, у себе під носом.

       Я тут же купую пачку сигарет „Недільна”, бо, виявляється,  за межами України, їх  продають на кожному розі. На пачці з одного боку читаю чудернацький напис: „Вирослено у Недільні”, а на іншому боці бачу милу Орисю на фоні села, яка говорить: „Куріть на щастя і здоров’я”. Я раптом помічаю, що люди навколо дійсно щасливі та усміхнені,  і усі вони курять сигарети „Недільна”. Я відчуваю, що мені відомо більше, ніж я знаю. Але це відчуття я відганяю і намагаюсь думати тверезо: невже весь успіх недільнянських сигарет полягає у такій простій рекламі? Та коли я викурюю пів пачки, то у мене одразу ж будиться неабиякий патріотичний настрій, і я починаю розуміти, що сигарети мають цілющі властивості. Тоді я повертаюся додому і подаюся у Недільну.

      У селі було де перебути. Щодня я ходив між людей і слухав, не розпитуючи ні про що. Так потривало може зо два - зо три місяці. Поступово доброзичливі та заможні недільнянці звиклися зі мною. Ніхто не приховував, що з Недільні вивозять сигарети - щодня по двадцять сім завантажених сигаретами трайлерів. Але ж звідки вони беруть оті сигарети? Жодного натяку на фабрику або цех у селі не було! Сигарети просто неба запихали у трайлери; ними були завалені усі недільнянські обороги, усі стайні і комори, погреби і стрихи. Сигарети закидували у трайлери лопатами, вилами - хто чим міг. Ніхто не звертав уваги на відходи від такого марнотратства. Аж пізніше, допомагаючи то там, то сям,  я зрозумів: експортуються лише самі сигарети, а їх сортування у пачки і блоки відбувається на місці прибуття. Кількість сигарет здавалась невичерпною – то для чого ж було недільнянцям  переживати?!

      Якось одного дня падав дощ такий сильний, що за три кроки не було видно. Я навмання подався однією з вузьких стежок у бік прилеглих гір, вимахуючи перед собою довгим прутом, аби не наштовхнутися на когось із селян. Втім, вони й не забороняли досліджувати околиці. І було це розумно: бо нема заборони – нема й спокуси. Отож, самотньо мандрував я багато годин, і думав, що мене, мабуть, вже розшукують. Та ось, нарешті роз’яснилося, і я побачив перед собою довгождану  розгадку. Повірити у те,  що розкрилося перед моїми очима, було неможливо, але мені здалося, що іншого я побачити й не міг. Ніби я здогадувався наперед – куди йти,  що шукати і  що знайти. Я вернувся назад, аби тепер  у селі спокійно та докладно про все розпитати. Розшукав найстарішого у селі діда,  і той погодився розповісти  таку історію.

      Давно, років може зо сорок тому, якось одна сім’я літників, вийшла  на розложистий зруб у недільнянських горах. З ними був хлопчик, років зо три, не більше. Вони сіли перепочити, і хлопчик знайшов в траві сигарети, які випали з наплечника. Батьки збирались вже його посварити, але хлопчик в землі видовбав ямку і сказав, що посадить тут сигарету, аби з неї виросло деревце. Дорослі поблажливо дозволили хлопчику закопати у землю одну сигаретину, прикрили її травою і зверху увіткнули березову гілку.  Через деякий час на тому місці виріс молодий ліс невисоких дерев. Дерева ці були незвичайні, густо порослі тютюновим листям, з-під якого звисали рясні грона сигаретних плодів. Кожна сигаретина була вкрита ніжною та тонкою білою корою, замість фільтру вони мали корок, а запах їх був такий, що жодна птиця не могла перелетіти над тими деревами, аби не впасти. Люди у Недільні швидко зрозуміли, яке багатство прийшло їм до рук - бо сигарети, що росли на деревах, були не чим іншим, як цілющими сигаретними плодами. Треба було навчитися оберігати свою таємницю, і мешканці села добре опанували свою справу: крім них ніхто і ніколи не дізнався про незвичайні дерева. А хто може випадково і дізнавався, то його примушували навічно замовкнути! Коли ж Недільна здобула незалежність, вона  приватизувала сигаретний ліс і відтоді...

       Це були останні слова, які я почув від діда. Очі його налилися зловісною недовірою. Він вихопив з кишені револьвер, вистрілив мені у ліву скроню і закричав чомусь дитячим голосом: “Тату, ну вставай вже! Їдемо в Недільну!”.

      Я збудився від ґудзика подушки, який в’ївся у мою ліву скроню і зрозумів - вірніше згадав, - що тим маленьким хлопчиком, котрий посадив сигаретне дерево, був я.