Відгук до конференції «Криза в Україні – психотерапевтичні шляхи» 6.12.2014 р. у Відні.

Минуло три тижні з часу міжнародної конференції «Криза в Україні – психотерапевтичні шляхи» 6.12.2014 р. у Відні. Як відомо, конференцію організовували Зігмунд Фрейд Університет, Європейська Асоціація Психотерапії та Українська Спілка Психотерапевтів.
Учасники були з 15 країн і атмосфера дискусії була доволі відкритою, щирою і дещо напруженою. Місцями напруженість явно зростала, особливо при оцінці самої суті кризи в Україні. Доповідачі з Росії та України подали своє бачення події в Україні (з протилежними оцінками  кризи), а представники європейських країн постійно підкреслювали, що їхній основний інтерес полягає у допомозі українцям професійно-терапевтичного опрацювання посттравматичного стресового розладу. По суті цей дисонанс позицій не вдалося подолати, і всі роз’їхалися при своїх інтересах. Але, разом із тим, якесь порозуміння відбулося, хоча його ще важко на сьогоднішній день назвати і означити. Якщо коротко, то позиція російських доповідачів зводилася до декількох стандартних тез, які нічого нового з собою не принесли: 1) Росія не є учасник конфлікту; 2) В Україні відбувається право-радикальний націоналістичний заколот, джерела якого лежать в російському варіанті історії України і відсутності єдиної національної ідентичності українців; 3) Росія намагається надати посильну гуманну допомогу у вирішення української кризи?!?! При цьому не зовсім була зрозумілою логіка участі росіян, як однієї з активних сторін-співорганізаторів, оскільки вони себе жодним чином не визнавали стороною конфлікту.

Позиція України репрезентована у доповідях, які за своїм змістом виявилися гострокритичними щодо російської сторони, скептично-критичними щодо європейців, позиція яких для нас виглядає нерішучою і місцями непослідовною, зокрема, - в оцінці самого конфлікту. Цікавим було також наше спільне спостереження: наша, українська позиція була позбавлена характерного раніше почуття невпевненості, вторинності і залежності від думки «сильних цього світу», тобто думки російських і європейських представників. А крім того, навіть росіяни, не дивлячись на зміст достатньо безапеляційно-імпералістичних доповідей, поза рамками конференції трималися значно скромніше, стриманіше ніж зазвичай і може, навіть, дещо винувато, хоча цього намагалися не показувати.

Позиція європейців була дещо суперечлива, однак доволі прихильна до наших переживань і проблем. Зокрема, президент ЄАП Євгеніус Лаурінатіс у вступній доповіді (5.12.2014 р.) представив прекрасний аналіз ситуації на основі розходжень у світоглядах – російському і європейському. Він без будь-яких зайвих застережень і з доброю аргументацією показав, що російський світогляд був і залишається імперіальним у своїй державній стратегії.

Цікавою також була заключна доповідь Альфреда Пріца, який намагався провести аналогії між австрійським «сепаратизмом» в бік Німеччини після ІІ Світової війни і нинішніми подіями в Україні. Як для нас, ця доповідь звучала оптимістично, оскільки, на думку проф. Пріца, подібні сепаратистичні рухи є лише питанням часу і вирішуються завдяки вмілій державній політиці. Тобто і в Україні ця проблема може бути вирішена при правильній консолідованій позиції державного управління і громадянського суспільства.

В цілому можна вважати, що ця конференція була, хоча і невеликою, але все ж «знаковою», дипломатично-професійною перемогою для нас, українських психотерапевтів. Але не в сенсі конкуренції чи боротьби з іншими сторонами (це, мабуть, частково також, принаймні, на інтуїтивно-емоційному рівні), але в сенсі подальшої консолідації нової української ідентичності. Що, власне кажучи, за аналогією з Австрією, підкреслив проф. Альфред Пріц.

Наша позиція на конференції відображена доповідями, які додаємо. 

Олександр Фільц

Конфлікт в Україні на трьох рівнях – психологічному, соціальному і культурному.

Я хочу сказати про феномени  масової свідомості та їхні маніпуляції, які спостерігаються і в Росії, і в Україні, і в європейських державах, виходячи із психодинамічного розуміння, запропонованого Вільфредом Біоном. Вважаю, що його розуміння процесу group mind    і базових допущень (позицій) вельми точно описує процеси масової психології, спровоковані конфліктом в  Україні.

Коротко про концепцію Біона, в ракурсі, необхіднім для нашого аналізу.

1.      В певних умовах, групи людей, незалежно від їх величини (кількості), починають висловлювати подібні і навіть ідентичні ідеї і будувати однакові сюжети, діючи як єдине ціле. Такий феномен спостерігається насамперед в ситуаціях, провокуючих тривогу, страх, розгубленість чи безвихідь, тобто екзістенціально значимих.

2.      Процес об’єднання в єдину цілісну групу, чи навіть у масову свідомість, проходить переважно  на неусвідомлюваному рівні і  за рахунок психодинамічного розуміння  групового мислення (group mind).

3.      Сукупність ідей і сюжетів, побудованих на груповому мисленні, формує групову культуру, функція якої полягає в захисті від афектів страху, тривоги і від розгубленості.

4.      За своїми характеристиками групова культура завжди є міфологічною. Більше того, міфологеми, побудовані на основі group mind, типові і складаються з трьох основних сюжетів - т.зв. BASIС assumptions.

5. Ці базові принципи (допущення) Біон вельми проникливо називає: боротьба і втеча; залежність і утворення коаліцій (парирування).

6. Особливо важливо пам'ятати що в масовій психології групове мислення та групові міфологеми (тобто групова культура) виникають тоді, коли маси втрачають або позбавляються почуття реальності, іншими словами: масова міфологічна свідомість є результатом втрати зв'язків з реальним розвитком небезпечної або загрозливої ситуації.

7. Базова позиція боротьби і втечі описується як переконаність у тому, що проти групи людей або суспільства діє міфічний ворог (увага - не реальний а саме - міфічний) або міфічні сили, які підлягають знищенню. Група або спільнота починає формувати специфічну культуру, спрямовану на боротьбу з небезпекою або на втечу (ізоляцію) від цієї сили. Інструментом боротьби, що важливо зазначити, найчастіше є порушення встановлених правил.

8.  Базова позиція залежності описується як переконаність чи надія на те, що існує зовнішня (рідше внутрішня) сила, на яку можна покластися і яка здатна вирішити проблеми групи або суспільства. Ця сила ідеалізується, а група переживає себе як незрілу, погану і незахищену, що вимагає, по - можливості, вирішити її проблеми, безконфліктним, т.зв., мирним шляхом. Аналогії двох названих позицій у військовому конфлікті України очевидні.

9. Базова позиція парирування - це віра групи чи спільноти в існування месії, здатного привести до катастрофічного, тобто абсолютно радикального вирішення ситуації. І ця позиція очевидна.

10. І насамкінець. Одним з найбільш цікавих і менш розглянутих положень Біона є його спостереження про посилення міфологічного мислення в масовій свідомості в міру втрати почуття реальності. Саме цей феномен сьогодні відповідальний за жахливі спотворення у ЗМІ у всіх суспільствах, втягнутих в конфлікт. В Росії - це ескалація великих і «справедливих» завоювань «споконвічних» земель в обхід всіх можливих міжнародних правил. В Україні - це подвійна бухгалтерія з приводу війни, іменованої АТО і гостро критикованої тими, хто реально (підкреслимо - реально) воює. У Європі - це заперечення очевидності війни в Україні, заперечення військової присутності Росії в Україні, і, як результат, приєднання до позиції, що дозволяє і надалі руйнувати правила сучасного світу. На щастя, в Європі ця позиція заперечення очевидного розділяється все менше і менше.

Що можемо ми - психотерапевти? Мало. Хіба що, апелювати усіма знаннями та вміннями до більш повного і тверезого тестування реальності. У цьому, як мені здається, ми повинні бути солідарні.

Роман Кечур

Внутрішній конфлікт чи акт аґресії:  між психічним а юридичним.

Дякую за можливість висловитися на цьому високому форумі з приводу такого болісного та контроверсійного приводу.

Формулювання тем доповідей залишає відкритим питання, куди може повернути русло цієї дискусії: чи ми будемо говорити про психотерапевтичну допомогу та кризовий супровід для постраждалих чи, можливо, будемо сперечатися про саму суть цього конфлікту.

У першому випадку ми би мусили говорити про змісти та форми терапевтичної допомоги та кризового супроводу, про протоколи надання допомоги, тренінги для волонтерів, матеріальні, технічні та людські ресурси. І тоді така зустріч мала би бути максимально публічною, відбуватися в Україні, там, де кожен день тисячі волонтерів у військових шпиталях, цивільних клініках, у психотерапевтичних центрах, на живо і по телефону вже протягом року роблять цю важку роботу.

Але у заявлених темах доповідей ми почуємо про «Групові травми і патології», «Російську ідентичність 21 століття» та дефініцію російської збройної аґресії з анексією українських територій як громадянської війни. У цьому місці ми опиняємося на тонкому льоді, бо наші знання можуть допомагати пізнанню, або ж стати засобом пропаганди. Тому, маючи такий короткий час на виступ, мушу штрих-пунктиром торкнутися найболючіших питань.

На початку, як належиться, згадаймо Фройда, а точніше історію, яка пов'язує його з Філіпом Галсманом. Філіп Галсман (Philippe Halsman, 1906-1979) — родоначальник сюрреалізму, друг Сальвадора Далі, в 1928 році, ще до того як став фотографом і славетним, був засуджений на десять років за вбивство свого батька стоматолога Мордухея (Марка) Галсмана. Галсман-старший загинув під час екскурсії в австрійських Альпах, впавши з великої висоти. Ніхто, крім його двадцятидворічного сина цієї трагедії не бачив, але Інсбруцький суд визнав Філіпа вбивцею. Доказів, власне кажучи, не було. Але Галсмани були євреями і не були громадянами Австрії. Нацистські ж настрої в Альпійської республіці в ті роки вже впливали на всі сторони життя, в тому числі і на правосуддя. Виглядає, тому вирок і виявився засудом. Справа набула скандального характеру. Піднявся всеєвропейський суспільний протест проти упередженості суду. На захист Філіпа Галсмана виступили багато знаменитостей, серед них Альберт Айнштайн і Томас Манн. Через два роки хлопця звільнили, зажадавши негайно виїхати з Австрії.

Під час судового процесу захист Філіпа Галсмана зробив несподіваний хід. Судово-психіатрична експертиза, проведена на медичному факультеті Інсбруцького університету (який тепер, з 2004 року, став Інсбруцьким медичним університетом), визнала «виявлений» у підсудного Едіпів комплекс мотивом вбивства. А адвокат на цій же підставі зробив протилежний висновок і висунув вимогу звільнити свого підзахисного від відповідальності за смерть батька. З критикою такого підходу виступив Фройд. Творець психоаналізу не побачив зв'язку між наявністю Едіпового комплексу і передбачуваним батьковбивством. Адже Едіпів комплекс присутній завжди, і саме тому не може застосовуватися при вирішення питання про винуватість.

Тим самим Фройд встановив інтелектуальну межу у довільному спекулятивному розумуванні. Едіпальний конфлікт є, але він трактується як загальнолюдський психологічний фон, а не як безпосередній мотив злочину.

Вернемося до кризи в Україні: чи існує конфлікт між «русскім міром» і «європейським вибором»? Безумовно так. Ця політична та суспільна дискусія ведеться вже багато років. Дві революції 2004 та 2014 років стали квінтесенціями цього протистояння світоглядів. Чи є це чимось унікальним? Безумовно ні.  На думку приходять приклади каталонців, басків, шотландців чи бельгійського розщеплення. Відмінність цих конфліктів від українського конфлікту в тому, що вони відбуваються всередині західного світу, а не на його межі. Немає поряд стагнуючої імперії, яка прагне посунути свої кордони, імперії, де компроміс вважається виявом слабкості, а конфлікт розв'язується шляхом знищення однієї його сторони.

Сучасна ж західна традиція втримує конфлікт переважно у формі цивілізованої дискусії, стараючись у створеному ним напруженні знайти джерело розвитку. Тому, можливо, там важко зрозуміти логіку дій аґресора.

І тому речі треба називати своїми іменами. В Україні існує світоглядне напруження (як і в багатьох інших країнах), однак це є тлом, а не безпосередньою причиною вбивств. Якщо ми розуміємо цей конфлікт як громадянську війну, а не як зовнішнє військове вторгнення на фоні загальносуспільного напруження, то всі наші наступні висновки будуть завідомо хибними. Подібно до того, як внутрішньо-психологічний едіпальний конфлікт не є ані причиною, ані виправданням реального вбивства реального батька, так і внутрішня світоглядна криза в Україні не пояснює і не виправдовує реального акту аґресії з боку Росії: з реальними диверсантами, з реальними танками та реально збитим пасажирським літаком .

У випадку Гальсмана, Фройд провів різницю між психічним та юридичним. Він добре її розумів. Чи розумієм її ми?

Олександр Мироненко

Конкуренція, солідарність і антагонізм: можливості діалогу.

Актуальна ситуація в Україні, військовий конфлікт на Сході, ескалація насильства, ненависті та відсутності здатності (та й потреби) почути один одного крім важких емоційних переживань, викликають багато роздумів у пошуках не лише причин того, що відбувається, а й того, у який спосіб ці конфлікти і протистояння можна було би принаймні трансформувати з рівня повномасштабної війни до рівня  діалогу.

На думку спадають такі історичні аналогії: віковічний конфлікт між Ізраїлем і Палестиною, де здається, що війна практично ніколи не закінчується, а також нещодавній кривавий конфлікт на Балканах, у врегулюванні якого брали участь наші колеги - психотерапевти з Європи та всього світу.  З іншого боку – цивілізоване і мирне розлучення Чехії і Словаччини. До якої міри цей досвід можна прикласти до ситуації в Україні. Що спільне, а що – специфічне для пострадянського простору і для України зокрема? 

Одним з перших, хто спробував досліджувати історичні суспільні кризи і конфлікти був класичний німецький філософ Фрідріх Гегель. У своїй праці “Феноменологія духа” він звернув увагу на взаємозв’язки між зовнішніми суспільними подіями і внутрішніми конфліктами окремої людини. Зокрема він вказував: “Якщо в людини просто на очах розгортається повномасштабна соціально - історична криза, яка супроводжується повсимісними радикальними метаморфозами, то її внутрішній світ неминуче, незалежно від її волі та бажань почне перетворюватися на арену різноманітних конфліктів, похідних від епохальних суперечностей” (Friedrich Hegel, 1807). Ф.Гегель вказував на взаємопов’язаність зовнішніх і внутрішніх конфліктів і стверджував ідею неуникненного конфлікту як рушійної сили у світовій історії. Ф.Гегель також досліджував діалектику стосунків Раб – Власник, тому що вважав людське панування і підкорення ключовим елементом цих конфліктів. 

Вивчаючи рабовласницькі культури англійський дослідник Сер Річард Бертон зауважив, що як тільки людина залучається у стосунки, де один – раб, а інший -  власник, вона стає вічним заручником однієї з цих ролей. Тобто ні власник, ні раб не можуть уявити собі інших стосунків, які би не базувалися на домінуванні або підкоренні. 

“Раб не мріє про свободу, а про власних рабів” (Sir Richard Burton, 1880). Сучасна версія: “Я – начальник, Ти – дурень; Ти – начальник, Я - дурень”.

Карл Роджерс одним з перших в історії психотерапії зробив важливий внесок у подолання расових (Південна Африка), етнічних, релігійних (Північна Ірландія) і військових конфліктів і антагонізмів (Центральна Америка), а також налагодження крос-культуральної комунікації з метою подолання взаємного насильства і встановлення миру. Найвідоміший приклад ефективності психотерапії у подоланні конфліктів - воркшоп, який К.Роджерс разом з колегами провели з 1 по 4 листопада 1985 року в містечку Руст, Австрія. За підтримки урядів Австрії і США і одного з австрійських банків, К.Роджерсу вдалося зібрати в Русті міжнародних лідерів і політиків, а також видатних письменників, вчених і громадських діячів, з метою обговорення напружень, що існували між країнами Центральної Америки. Всього у цьому воркшопі взяло участь 50 учасників з 17 країн. Були застосовані принципи і процеси діалогу в малих і великих групах, які К.Роджерс розробляв впродовж 70-х – 80-х років (Rogers, 1987).  

Американський психотерапевт Вамік Волкан запропонував розуміння антагоністичних конфліктів у плані формування суспільної ідентичності, яка вбачає насильство єдиною альтернативою, бо “ми повністю добрі”, а “|вороги не тільки погані, а й злі”. Концепція колективного насильства В.Волкана: вибрана травма; нездатність до скорботи за втратами внаслідок травми (втрата людей, земель, гідності і престижу); відчуття призначеності  до помсти (замість оплакування і самодослідження, група переживає ворожість і агресію в стосунку до ворога); колективна регресія (насильство вбачається єдиним шляхом); нездатність до скорботи зумовлена тим, що колективна травма переживається як приниження, сором з приводу поразки. З метою уникання сорому формується модель світу: Ми – Вони. Це – ні що інше, як шлях до помсти. В.Волкан звертає увагу на надмірне відчуття призначеності великих груп, тому що їх члени відчувають, що їхні предки були жертвами і приниженими “іншими”. Потреба ідентифікувати одних людей, як союзників, а інших – як ворогів, на думку Волкана - загальний феномен розвитку людської індивідуальності. Ця потреба виникає зі спроб людини захистити відчуття власної ідентичності, переплетене з переживанням етнічності, національності та інших аспектів ідентичності. Вона становить базис політичної психології, що поєднує  індивідуальний і суспільно-політичний розвиток. 

Приналежність до ідентичності великої групи – частина людської екзистенції. В нормі це сприяє відчуттю, що Ти не один, підвищує самооцінку і гордість і відіграє значну роль у формуванні індивідуальної ідентичності. На думку В.Волкана великі групи можуть об’єднуватися навколо спільного переживання: спільної перемоги, спільної травми (переживання скорботи) або Великої ідеї (гр. Megali Idea) (ідеології). Cьогодні Українців об’єднує не тільки територія чи історія, а й спільна для всіх регіонів травма. Три історичні непережиті травми: Голодомор, ІІ Світова війна, Чорнобильська катастрофа і сучасна громадянська війна на Сході України, а також втрата віри в те, що влада здатна забезпечити право людей на гідне життя у власній державі.  Важливий аспект – здатність рефлектувати про психічну реальність і мотиви поведінки “ворога”, а також здатність пробачати один одному. Очищення, прийняття.

Мета цього повідомлення  - дослідити базові матриці стосунків (конкуренція, солідарність і антагонізми) як в окремих індивідів, сім’ях, великих групах, так і в українському суспільстві в цілому. Дослідити специфіку, типологію і ступінь ескалації антагоністичних конфліктів в українському суспільстві. Дослідити вплив травми та суспільних конфліктів на специфіку суспільного розвитку як на рівні окремої людини, так і суспільства в цілому. Визначити можливі шляхи подолання суспільних конфліктів і напружень і розробку більш конструктивних форм реагування і стосунків індивідів, малих та великих груп, суспільства в цілому. 

Солідарність – стосунки, що базуються на системі прив’язаності – взаємна повага, єдність, дружба, приязність, спільнота з метою мінімізації відмінностей між собою. 

Конкуренція - потреба у сепарації, власному просторі та диференціації однієї людини від іншої з метою домінування або контролю одного на іншим. Конкуренція пов’язана з вертикальною ієрархічною організацією стосунків. Влада і сила. 

Кооперація зосереджена на горизонтальній організації стосунків без потреби у домінуванні і владі. Конкуренція і кооперація перебувають у полі постійного діалектичного напруження на багатьох рівнях. Баланс і напруження між цими двома аспектами. 

Кооперація – здатність модифікувати конкуренцію. Одна з найважливіших передумов кооперації – добра комунікація і порозуміння. Діалог. Значення мови. Спільна мова. Бути самим собою одночасно означає і здатність до діалогу (кооперації) і прийняття іншого. 

Афекти, які стосуються солідарності – переважно просоціальні. Вони характеризуються взаємною емпатією, а також поєднанням поваги, співучасті, радості та сприяють кооперативній поведінці. Близькість. 

Афекти, які стосуються конкуренції – гнів, заздрість, образа і ворожість, що сприяють деструктивній поведінці. Дистанція. 

Співчуття ніколи не переживається в стосунках конкуренції, в той час, як емпатія може. Наприклад, емпатійний ворог, може краще відчувати, яким чином викликати сильніший страх у суперника. 

Антагонізм (від грецького antagonisma - суперечка, боротьба) — одна з форм конфлікту, що характеризується гострою непримиренною боротьбою ворожих сил і тенденцій. Термін Антагонізм у значенні боротьби протилежних сил вживався у релігійних системах (боротьба добра і зла), у філософів Канта, Шопенгауера та ін.  Боротьба між антагоністичними силами відбувається у гострих формах і майже завжди завершується знищенням однієї з них. Повне розв'язання антагонізму досягається лише в результаті ліквідації тієї основи, що його породила. 

В природі антагонізм виражається у боротьбі за існування і проявляється як знищення чи пригнічення одних організмів іншими. 

Антагонізми, що мають місце у суспільстві, докорінно відрізняються від антагонізмів у природі. Опоненти - антагоністи не налаштовані на пошук компромісу і мають намір відстоювати свої позиції до кінця. 

З психологічної точки зору антагонізм виглядає просто: кожен з опонентів з ідентичними поглядами і однаковою силою переконання стверджує: ” Я - правий, а ти - неправий; Я - добрий, а ти – поганий”. Це становить основу напружень  між індивідами і соціальними групами. Антагоністичні конфлікти і суперечності розв'язуються шляхом війни або революції і докорінною перебудовою суспільного життя.

Cлід враховувати, що багато, що чиниться в ім’я ідентичності – люди ведуть війни, заводять друзів та союзників тощо (В.Волкан). Починає вступати в дію принцип “Ти караєш мене – я караю Тебе". (Архаїчний принцип - око за око, зуб за зуб) (В.Волкан). І все це стається в ім’я ідентичності великої групи. Подібну проблему ми бачимо і в актуальних конфліктах в Україні. Багато українців в даний час вбачають сенс життя (ідентичність) у тому, щоби перемагати і знищувати ворогів, а не у тому, щоби не мати ворогів.

Антагонізм - основа антагоністичних, непримиренних соціальних і політичних конфліктів, на відміну від агоністичних, примиренних. Небажання чути один одного, порушення чужих прав, свобод і законних інтересів на користь власним амбіціям обертається страшною ціною. Агонізм - протилежність до Антагонізму – форма  конфлікту, де опоненти здатні досягти компромісу інтересів і подолання самого конфлікту. Агонізм (від грецького — боротьба, змагання) — у Давній Греції, Римі та Візантії були прийняті змагання у будь-якому виді спорту або творчості — в атлетиці, гімнастиці, музиці, риториці, військовій справі. 

Перші місяці конфлікту показали: швидкої перемоги ні в кого не буде, а рівень ескалації жорстокості і насильства вражає. Війна триває не тільки із зовнішнім ворогом, а й всередині суспільства. Ступінь ескалації насильства і гуманітарна катастрофа зростають. Тому примирення і ресоціалізація видаються малоймовірними. Проблема полягає у тому, яким чином подолати непримиренні конфлікти та реінтегрувати і ресоціалізувати ворогуючі сторони конфлікту. “Коли люди вбивають один одного, відмінності радше вигадуються, створюються нові ідентичності” (F.Mendelsohn, 2003). Раптом всі “почали знати” звідки вони походять, хоча здебільшого це буває практично неможливо визначити (F.Mendelsohn, 2003). Головне, про свідчать ці конфлікти – це виклик до суспільної толерантності і порозуміння. 

Конфлікти пронизують практично всі сфери суспільного життя – політичні, мовні, міжрегіональні, міжконфесійні, етнічні і сконцентрувалися навколо двох базових конфліктів ідентичності - цивілізаційного і мовного: цивілізаційні конфлікти - який шлях розвитку має обрати для себе Україна – Європейський чи проросійський (фактично прорадянський, повернення до СРСР); мовні конфлікти - чи Україна має бути одно- чи двомовною. Всі конфлікти призвели до розщеплення суспільства на непримиренні ворогуючі табори, кожен з яких має свої власні табори. Найпалкіші конфлікти розгортаються на історіософському, економічному, політичному, конфесійному  та культурному полях. Це суперечки про  Україну як таку, про її суверенітет і спроможність. Натомість до цих напружень можна ставитися у тому сенсі, що кожен з принципів змінює ідентичність іншого

Головне: в Україні досі не сталися очищення від тоталітарного минулого і детоталітаризація свідомості (процес, який в Європі тривав десятки років). 

З іншого боку, для всіх учасників теперішнього конфлікту в Україні властива наявність непережитої колективної історичної травми, що передається з покоління в покоління – Голодомор, Друга Світова війна, політичні, мовні та релігійні репресії, а також етнічне насильство. Для її подолання важливий чинник очищення від тоталітарного минулого і детоталітаризація свідомості. Очищення і скорбота про втрату. Скорбота означає збереження пам’яті. Скорбота не скерована на помсту. Слід знайти спосіб пережити травму таким чином, щоби про неї не забували, не приховували, не замовчували, але пам’ятали про неї з миром. 

Базуючи свою точку зору на здобутках соціального психоаналізу, Ch.Mouffe (2005) вказує, що прагнення усунути суспільні конфлікти в дійсності призводить до ще більш деструктивних антагоністичних конфліктів. Як це вже давно усвідомили психотерапевти, пригнічення базових потягів, прагнень і емоцій не призводить до зникнення цих потягів, прагнень і емоцій, а лише змінює характер їхнього вираження. 

“Грубою помилкою є ігнорувати афективний вимір та інтенсивність проявів афектів у суспільстві, що проявляється в процесі колективних ідентифікацій і уявляти собі, що ці уявні архаїчні пристрасті мусять зникнути з прогресом індивідуалізму і раціоналізму” (Ch.Mouffe, 2005). 

Оскільки антагонізми, що виникають в суспільстві неможливо подолати політичними засобами, Ch.Mouffe пропонує трансформувати антагоністичні конфлікти у агоністичні. Антагонізми стосуються стосунків Ми/Вони, де обидві сторони є ворогами, які не мають жодних спільних точок зору.  Агонізм - стосунок Ми/Вони, де конфліктуючі сторони, визнаючи, що не існує раціонального вирішення їхнього конфлікту, намагаються визнавати своїх опонентів (прийняття іншого). "Антагонізм - це боротьба між ворогами, тоді як агонізм - це боротьба між конкурентами (суперниками)"(Ch.Mouffe, 2004). Завдяки цьому змінюється формування ідентичності в аспекті “ми - вони” та сприйняття “їх”, коли “вони” перестають вважатися “ворогами”, яких слід знищити, а стають “конкурентами (суперниками)” (Ch.Mouffe, 2004).  

Підсумок

Актуальні суспільні конфлікти в Україні можна визначити як стан інконгруентності – первинної, внаслідок непережитих травм минулого і вторинної, внаслідок актуальних антагоністичних суспільних конфліктів. Один із шляхів подолання цієї інконгруентності та суспільних конфліктів і напружень, як і налагодження суспільного діалогу, може полягати у трансформації антагоністичних суспільних конфліктів у агоністичні. Виходячи з цього, слід зосередити зусилля на трансформації деструктивної конкуренції (абсолютна самодостатність, крайній нарцисизм, егоцентризм, ненависть і ворожість, ригідність і перемога будь-якою ціною) у здорову конкуренцію. Аналогічно, трансформації псевдо-солідарності (спільні тривоги, спільний ворог, некритична конформність, заперечення відповідальності, крайня залежність, тоталітарне мислення) у справжню солідарність.

Головна мета – сприяти діалогу між представниками різних великих груп, етносів і культур, щоби вони безпосередньо, з об’єктивної точки зору довідувалися про відмінності, що існують між ними, і знаходили мирні рішення. Можна сказати, що у XXI столітті саме розуміння іншої сторони стає однією з головних проблем в сфері дипломатії та міжнародних стосунків. Рефлексивний антагонізм (а по-суті – агонізм), що корінням сягає минулого, робить свій значний внесок у конфлікт між спільнотами і націями. І хоча між такими великими групами існують реальні відмінності, діалог, підкріплений психологічною інформованістю, відкриває можливість зрозуміти один одного і подолати взаємні упередження, потенційні спотворення і стереотипні реакції. Одним з суттєвих завдань цього діалогу є також де-демонізація ворога, який би міг стати опонентом. 

У цьому аспекті ми виходимо з розуміння, що психотерапія - це: трансформуючий діалог; коригуючий емоційний досвід. Згідно цього розуміння психотерапії, прийняти точку зору опонента і конкурента (суперника) — означає пережити радикальну зміну власної ідентичності (прийняття себе і розширення ідентичності). Завдяки такому підходу ми можемо рефлектувати специфіку стосунків і конфліктів всього суспільства в актуальній травматичній ситуації. 

Не боротися з минулим, а будувати майбутнє. Доки триває діалог, можна знайти багато рішень.