У колі ж найближчих та вірних йому прихильників, він розповів про потаємну мету задуманого: оселившись на Олімпі, вони керуватимуть країною через своїх намісників, а з усіма іншими людьми спілкуватимуться лише за допомогою указів та законів, які вони будуть видумувати для власної втіхи та забезпечення собі безтурботного життя. Мине трохи часу, і народ у країні забуде, що правителі та їх оточення були колись звичайними людьми. А крім того, люди, якщо й пам’ятатимуть про них, то лиш те, що правителі їх живуть на Олімпі – недосяжні, всезнаючі та всемогутні. І чим свавільніше правителі на горі під небом будуть правувати країною, чим непередбаченішими для здорового глузду будуть їх циркуляри, тим сильнішим у людей буде відчуття, що Олімпійці здатні керувати не лише країною, але навіть і самою долею. Адже люди, очікуючи нових і нових указів, не будуть у змозі нічого планувати і не матимуть жодного майбутнього, а будуть змушені щоразу пристосовуватися до неочікуваних правил життя.
І тоді, – говорив головний правитель у колі втаємничених, – про нас почнуть розповідати небилиці, потім складатимуть легенди, котрі з бігом часу ставатимуть дедалі чудернацькішими і, врешті перетворяться у непохитні міфи. Ми станемо Олімпійськими богами, а люди, аби передбачити хоча б якось нашу сваволю, ходитимуть до божевільних, котрі віщуватимуть їм про наші, олімпійські примхи, що буде сприйматися, як провидіння. Цих людей ми назвемо оракулами, возведемо їх до рангу втаємничених, і разом з намісниками, вони - задля власних привілеїв - будуть возвеличувати нас у всемогутності.
Як правителі задумали, так і постановили. Однак, якими глумливими та свавільними вони б не були, не вдалося їм врахувати, що для возведення Олімпу потрібно буде закликати найрозумніших будівничих, котрі, до того ж, уміли б зібрати ще й цілу армію сумлінних та дисциплінованих насипальників. І вийшло так, що за час виконання цього лукавого задуму, навколо майбутнього Олімпу зосередилися найкращі сили народу тієї країни, котрі поступово розгадали потаємну мету правителів і, звівши гору, проклали до її вершини широку та зручну дорогу, котру назвали син-дромоном. Таку назву найкращі сили народу видумали для того, аби інші, прості люди наївно вважали, що цією дорогою можуть вийти вгору всі, хто забажає. Адже син-дромон – це спільний шлях.
Коли ж правителі та їх прихильники виїжджали тією дорогою у піднебесний замок, аби там стати Олімпійськими богами, то найкращі представники народу – ті, хто день у день керував насипанням Олімпу – скинули пожадливих та марнославних властителів країни у прірву і оселилися на вершині гори самі. Ніхто про це не дізнався, і тепер уже правителями країни стали колишні найкращі сили народу. Вони почали правити людьми ще свавільніше, ніж про це мріяли колишні володарі, скинуті з Олімпу. Бо для того, аби люди у країні якнайшвидше визнали своїх колишніх вибранців за богів, то їм треба було не лише діяти дуже подібно до колишніх правителів – аби ніхто й не запідозрив про перехоплену владу – але й видумувати настільки хитромудрі укази та закони, і за їх допомогою настільки оглуплювати народ, щоби у його надрах ніколи вже не з’явилися розумні та здогадливі люди.
Однак на перешкоді підступного плану нових василевсів, котрі ще донедавна були найгіднішими серед свого народу, постав той самий син-дромон, ними же й збудований для захоплення влади. Адже тепер дорогою на вершину Олімпу зміг би вийти будь-хто інший, а найгірше, - колишні друзі та прибічники, і вони могли б побачити усе, що сталося. Тому нові правителі, добре знаючи, що прийде час, і їх також захочуть скинути у прірву прийдешні народні герої, вирішили знищити син-дромон. Вони думали, що коли син-дромону не стане, то не буде й шляху на Олімп, а раз так – то не буде навіть і найменшої спокуси підніматися на вершину гори, де сидять боги. Так вони й зробили, умудрені досвідом присвоєння собі божественної влади.
Минуло небагато часу і справді сталося так, що про небожителів Олімпу склали безліч безглуздих міфів. Проте, ні перші правителі, що задумували насипати гору, ні ті, хто, здійснивши переворот, возсідав тепер на омріяному Олімпі, не врахували однієї дрібниці. А, як відомо, навіть найдрібніший необтесаний камінь, покладений у фундамент, може завалити усю будівлю.
Отож, дорогу на владну вершину було засаджено непролазними кущами, а на додачу підніжжя гори обнесено неприступним муром з однією лише брамою, куди могли заходити лише намісники правителів, які за власною волею і завдяки жадібного марнославства перетворилися у безглуздих служителів примарних олімпійських богів. Вони, ці нечисленні прислужники, мали своїм обов’язком возити потаємними і їм лише відомими стежками на Олімп усе необхідне для богів, котрі, однак, потребували задоволення лише простих та розгнузданих людських забаганок. Але народ, що врешті-решт повірив у божеську подобу своїх правителів, вирішив замурувати єдину браму у неприступному мурі навколо Олімпу. Бо – думали собі люди, - нащо потрібна ця брама, коли син-дромону і так вже нема, а олімпійські правителі – не люди і жодних плотських потреб мати вони не можуть. А що вони свавільні та безглузді, що давно не відають нічого про життя свого народу і керують чимраз жорстокіше, то люди тієї країни вирішили задобрювати їх так, як і належиться богам. Вони збудували на місці брами великий амфітеатр, аби прислужники олімпійських правителів могли там співати хвалебні оди та наввипередки возвеличувати своїх ідолів. Втім, колись вірним, а тепер лінивим прислужникам, таке сподобалося. Бо ж возити на Олімп щодня данину, продираючись стежками через хащі та рови, якими вкрився Олімп після знищення син-дромону, було куди важчим прислужуванням, аніж безтурботне оспівування безглуздих богів.
Тим часом, усі запаси на горі неухильно зменшувались і розлючені олімпійські володарі послали вперше за довгі роки своїх посланців до народу, аби ті навели у країні належний порядок і відновили безтурботне існування на Олімпі. Коли ж посланці, знесилені та нікчемні добулися до людей, коли почали вони погрожувати та вимагати свого, народ їх висміяв і запер у божевільні. Бо ж ніхто їм тепер вже не міг повірити, що на Олімпі живуть не боги, а звичайні люди. Ще раз послали правителі у долину своїх найкращих урядників, але й ті не повернулися назад. Тоді, зрозумівши, що вони приречені на загибель, олімпійські самозванці вибрали з-поміж себе найхитрішого, дали йому наказ зібрати у народі слухняних робітників і відновити син-дромон.
Найхитріший не повернувся, як і всі попередники: він не признався, хто він є насправді, наказ викинув і залишився жити серед людей.
Правителі загинули. І коли через багато років на вершину Олімпу пробралося нове покоління сміливців, аби побачити, хто ж там живе насправді, люди зрозуміли усе і склали останній міф про своїх безглуздих правителів. У тому міфі говориться про олімпійських богів, колишніх вихідців з народу, котрі так захопилися самі собою, що знищили єдину дорогу до себе – син-дромон. Але цього робити не можна було. Бо коли заростає дорога, то разом з нею занепадає і пам’ять. Отож, люди з часом забули, хто є їх богами, а правителі з часом забули, що вони люди, а не боги.
Цей останній міф про загибель своїх безглуздих правителів, котрі зажадали зрівнятися з богами, люди назвали міфом про Олімпійський синдромон. Відтоді кожен знає: дорога на Олімп завжди повинна бути широкою і вільною для всіх.
